В цьому світі нам нічого не належить. Просто іноді ми і речі знаходимо одне одного. Ніколи не знаєш точно, де це трапиться, але коли вже трапляється - не помилишся...

пʼятниця, 19 вересня 2014 р.

Вірність традиціям

Всім привіт з вересневого Рівного! 
В нас гарні погожі дні з дуже прохолодними ранками. Доня ходить в 4 клас, підростає і розумнішає. Я - ходжу на роботу, все відрощую волосся, і маю надію, що мудрішаю)) Колихаю в своїй голівці гарні мрії і намагаюся радіти усьому, що оточує. Друзі допомагають, дарують приємні несподіванки, от як ця фотосесія в кав'ярні сусіднього будинку, влаштована Анною Міщук.
Про літню відпустку та мандри Україною напишу пізніше, а зараз хочу показати одну річ, яка мене надихає щодня: це чудовий подарунок на день народження від Юлічки - альбом з моїми улюбленими фото, який вона зробила таємно від мене та надіслала разом з іншими сюрпризами (в себе в блозі Юля його показувала тут.) Юль, ще раз дякую за твою невгамовну фантазію, невтомні ручки та особливе ставлення до моєї особи).
Здається, восени все стає якимось глибшим, змістовнішим і смачнішим. Особливо кава... Тому я ніяк не можу прогавити такої чудової щорічної події - фестивалю кави у Львові!  Сьогодні вирішила, що не їхати просто немає причин, тому вже маю квиток на завтра та планую маршрут.
Минулого року це було приблизно так:
Хочеться пригадати приємні моменти і відкрити цього разу щось нове...
Хто зі мною? ))

четвер, 31 липня 2014 р.

Літо онлайн

Крізь бірюзові скельця
Сонце, неначе лайм.
Слухаю ритми серця,
Літо в мені онлайн.
Зві́льна сотаю стежку
Через густі лани.
Вставивши свіжу флешку,
Червень гортає сни.
Хвилі, немов позлітка,
Весело шурхотять,
В радощів - безлімітка,
Сонцю кричу: "Дай п'ять!"
Тепла його долоня
Лине навстріч моїй!
Цідить сонливий сонях
Промені поміж вій.
Крізь бірюзові скельця -
Неба аквамарин,
Між децибелів серця
Вібротони́ судин.
Шепіт морської піни
В мушельках теплих вух,
Скелі, як бедуїни,
На трав'яний кожух
Сіли лічити хмари
Крізь золотий пилок.
Проблиски, мов динари,
Сиплються між гілок.
В турці парує кава,
Наче арабська ніч.
Сонце моє русяве,
Клич за собою, клич...
Літо моє, не сердься,
Вітер у голові!
Крізь бірюзові скельця
Фарби, немов живі!

© Наталя Данилюк

Привіт! Літо триває, і за кілька хвилин настане мій улюблений місяць року - медово-яблучний серпень. Захотілося зустріти його свіжою поезією улюбленої авторки, вона точно передає мій настрій і почуття. А ще сьогодні я випадково познайомилася в мережі з рівнянкою Олександрою Григорчук, яка чудово володіє словом, і не можу стриматися - процитую також її:

"Він вже майже прийшов. Який цього року матиме настрій? Сповнений сонячного тепла чи сліз дощу? Дозволить нам помилуватися чорно-синім небом із розсипаними блискітками-зірками на чолі із сузір’ям Великої Ведмедиці, чи закриє все сірими шторами хмар? Скільки ще днів можна буде ходити босоніж по траві та землі, прогрітій літом й відчувати, як, починаючи із нервових закінчень на ступнях до самісінького серця, живишся енергією природи? Які відтінки барв він нам принесе – благородно-гобеленові, кремово-пастельні чи насичено-яскраві? Скільки морозива в цьому році ми ще з’їмо охолоджуючись від спеки? Які ліси, ріки, озера, моря радуватимуть нас?
Він заінтригував, він сповнений таємниць і від того так цікаво… він - останній місяць нового літа… наш СЕРПЕНЬ."
(c) Олександра Григорчук

 Вітаємо тебе, серпне!

вівторок, 17 червня 2014 р.

Вірю я...

Привіт! Обережно пробую вийти з підпілля:)
Очі сліпить яскраве світло, але більше сидіти у своїй добровільній в'язниці не маю ні сил, ні бажання. Я страшенно заскучала за своїм блогом, хочу до вас, буду розминати м'язи та мозок. Неодноразово починала придумувати пост, виникали ідеї, але складно було переступити через бар'єр, я не могла просто так почати писати про якусь там подію чи виріб...
За цей час багато чого сталося в житті, відразу скажу, що мову веду суто про своє особисте. І, нарешті, в мене виникла потреба написати, можливо саме так я зможу краще все систематизувати, усвідомити, щось пояснити самій собі, покінчити з цим і рухатися далі...
Все почалося з концерту в день святого Миколая - 19 грудня минулого року.
Зранку в цей день пішла бронювати столик в кав'ярню "Кавові мешти", що в сусідньому будинку, хотіли відвідати з друзями романтичний джазовий концерт, і бармен мені запропонував взяти з підносу печиво з передбаченням. 
Прочитавши записку ("гарний час для початку чогось нового"), я зраділа, щиро повірила в настання змін, схрумала печиво і успішно забула цю історію (проте навіщось сфотографувала на телефон). Тоді я ще не думала, чим це все обернеться :) Та і звідки я могла знати, який план перемін запланований для мене Всесвітом...
Потім закрутилася передсвяткова метушня, ми з доцею так само, як і всі, готувалися, прикрашали ялинку, пекли штоллен (цього разу він вдався набагато краще, ніж минулого:), на кухонному вікні навіть була чудова гірлянда з декупажних та в'язаних гачком новорічних прикрас. Ще ми активно відвідували дні народження друзів, передноворічні вистави, каталися на ковзанах, малювали ангелів на снігу та сподівалися на святкування Нового року в сімейному колі - чи там, чи тут, неважливо де, аби нарешті разом. 
На жаль, сподівання не справдились. Перед самим Різдвом мені судилося дізнатися одну річ, яка перевернула все догори ногами. Мій кароокий супутник, з яким ми колись кавували на тому бамбетлі, і якого я кохала більшу половину свого життя - два десятки років, повідомив, що надалі наші з ним дороги розходяться. В принципі, свої останні плани і надії я і так будувала на піску, бо, як виявилося, деякий час вже існувала інша, паралельна сім'я, навіть зі спільною дитиною, яка переїхала і возз'єдналася в тому чудовому місті з бруківкою та сухопутним кораблем з попереднього посту... Мене просто забули поставити до відома, з переїздом завжди стільки клопотів, самі розумієте.:)
Сприймати такі речі дуже дивно і складно, і навіть неможливо підготуватися. Коли все розлітається на друзки і в серці виє протяг, коли не хочеться спати, їсти, взагалі жити. Доводиться опановувати себе мало не щохвилини, розділяти час на якісь невеликі шматочки і обіцяти собі їх проживати по черзі. Шукати зміст в дійсно простих речах. Намагатися не псувати настрій і зберігати звичний ритм життя своїй дитині - адже її життя продовжувалося. І, нарешті, вчитися розуміти ту фразу, яка написана в шапці мого блогу - в цьому світі нам нічого не належить
Минуло майже півроку з того дня. Я дуже вдячна тим, хто був поруч, тримав  і тримає за чуба. Найцінніше в житті - це стосунки, хоча ця справа ніби й не вимагає вкладення коштів. Це дар - сміятися і плакати, коли поряд вірні друзі і ті, хто тебе любить.
Тепер я розумію, що я сама створюю свій світ і відповідаю за те, що відбувається. Без страху, з довірою і вдячністю за все, що маю. Хочу змінити ставлення до ситуації, щоб зрозуміти, для чого мені дався цей урок. Позбуваюся непотрібних речей, думок, кілограмів - хламу, одним словом. Планую повернутися до творчості, а для цього спочатку потрібно наповнитися самій. Потихеньку відрощую волосся, свої пошматовані крила і вірю. Вірю, що зможу пробачити, зберігши тільки приємні спогади, і серце відкриється для світла та любові.
 І я заспіваю нову пісню про головне! :)

Далі буде. Обов'язово!