Все почалося з концерту в день святого Миколая - 19 грудня минулого року.
Зранку в цей день пішла бронювати столик в кав'ярню "Кавові мешти", що в сусідньому будинку, хотіли відвідати з друзями романтичний джазовий концерт, і бармен мені запропонував взяти з підносу печиво з передбаченням.
Прочитавши записку ("гарний час для початку чогось нового"), я зраділа, щиро повірила в настання змін, схрумала печиво і успішно забула цю історію (проте навіщось сфотографувала на телефон). Тоді я ще не думала, чим це все обернеться :) Та і звідки я могла знати, який план перемін запланований для мене Всесвітом...
Потім закрутилася передсвяткова метушня, ми з доцею так само, як і всі, готувалися, прикрашали ялинку, пекли штоллен (цього разу він вдався набагато краще, ніж
минулого:), на кухонному вікні навіть була чудова гірлянда з декупажних та в'язаних гачком новорічних прикрас. Ще ми активно відвідували дні народження друзів, передноворічні вистави, каталися на ковзанах, малювали ангелів на снігу та сподівалися на святкування Нового року в сімейному колі - чи там, чи тут, неважливо де, аби нарешті разом.
На жаль, сподівання не справдились. Перед самим Різдвом мені судилося дізнатися одну річ, яка перевернула все догори ногами. Мій кароокий супутник, з яким ми колись
кавували на тому бамбетлі, і якого я кохала більшу половину свого життя - два десятки років, повідомив, що надалі наші з ним дороги розходяться. В принципі, свої останні плани і надії я і так будувала на піску, бо, як виявилося, деякий час вже існувала інша, паралельна сім'я, навіть зі спільною дитиною, яка переїхала і возз'єдналася в тому чудовому місті з бруківкою та сухопутним кораблем з попереднього посту... Мене просто забули поставити до відома, з переїздом завжди стільки клопотів, самі розумієте.:)
Сприймати такі речі дуже дивно і складно, і навіть неможливо підготуватися. Коли все розлітається на друзки і в серці виє протяг, коли не хочеться спати, їсти, взагалі жити. Доводиться опановувати себе мало не щохвилини, розділяти час на якісь невеликі шматочки і обіцяти собі їх проживати по черзі. Шукати зміст в дійсно простих речах. Намагатися не псувати настрій і зберігати звичний ритм життя своїй дитині - адже її життя продовжувалося. І, нарешті, вчитися розуміти ту фразу, яка написана в шапці мого блогу - в цьому світі нам нічого не належить.
Минуло майже півроку з того дня. Я дуже вдячна тим, хто був поруч, тримав і тримає за чуба. Найцінніше в житті - це стосунки, хоча ця справа ніби й не вимагає вкладення коштів. Це дар - сміятися і плакати, коли поряд вірні друзі і ті, хто тебе любить.
Тепер я розумію, що я сама створюю свій світ і відповідаю за те, що відбувається. Без страху, з довірою і вдячністю за все, що маю. Хочу змінити ставлення до ситуації, щоб зрозуміти, для чого мені дався цей урок. Позбуваюся непотрібних речей, думок, кілограмів - хламу, одним словом. Планую повернутися до творчості, а для цього спочатку потрібно наповнитися самій. Потихеньку відрощую волосся, свої пошматовані крила і вірю. Вірю, що зможу пробачити, зберігши тільки приємні спогади, і серце відкриється для світла та любові.
І я заспіваю нову пісню про головне! :)
Далі буде. Обов'язово!
